|
УУ X сторіччі ремісниче виробництво Києва вже
повністю могло забезпечити потреби цегляного
будівництва. Різьбярі, цвяхарі, мостовики,
теслярі, гончарі, каменярі, ковалі знали свою
справу чудово. Ці майстри разом з візантійськими
зодчими звели Десятинну церкву, Великий палац
Володимира, храм св.Софії, Золоті ворота, церкви
Ірини й Георгія. І хоч давньоруське муроване
зодчество традиційно вважають запозиченим у
візантійців, а проте воно мало .багато самобутніх
рис. Це засвідчує ... плінфа. Розміри
найуживанішої в давньоруських спорудах плінфи -
38x27 і 27х 19 см. Річ у тім, що виготовлено ЇЇ
відповідно до давньоруських мір довжини: "лікоть"
дорівнював 38 см, "стопа" - 27 см, "мала п'ядь" -
19 см.
Отже, розміри плінфи доводять її місцеве
походження, як і особливості проектування, великий
обсяг будівельних робіт, а значить - і великий
попит на плінфу, який можна було задовольнити лише
місцевими силами. А ще - давньоруський "вавилон" -
"символ зодчеської мудрості, хитрості
храмоздательської". Що це таке? На плінфі,
черепиці, голосниках, на спеціальних керамічних
плитках, які закладали на рівні храмових
підмурків, знаходять загадкові зображення XI-XVII
сторіч. Це 3 - 4 квадрати або прямокутники,
вписані один в один. Академік Борис Рибаков вважає
їх математично універсальними графіками,
своєрідними логарифмічними лінійками давньоруських
зодчих: "Знаючи якості "вавилона" - своєрідного
кресленика, що дає безліч співвідношень сторін
прямокутника і відстаней між вузловими точками,
будівельник міг, не вдаючись до складних
обрахунків, швидко визначати всі потрібні розміри
як архітектурних форм (аркатурний пояс тощо), так
і будівельних матеріалів (цегла, черепиця)".
Першими плінфотворцями були київські гончарі.
Крім будівельної плінфи різних розмірів, вони
виготовляли ще й оздоблювальну. У ній одна або три
сторони утворювали складну, непрямокутну
конфігурацію. Такою плінфою прикрашали різні
архітектурні частини споруд. Так, для апсид
уживали трапецеїдні форми плінфи, для півколонок -
прямокутні з одним заокругленим торцем
("сокироподібні"), для карнизів - "зубчасті", для
пілястр і восьмигранних стовпів - сегментної форми
тощо. Оздоблювальну плінфу майстри називали
по-різному - фасонною, фігурною, лекальною,
профільованою; численними її "сортаментами"
прикрашали карнизи, лиштви, в'їзні арки, колони,
виступці частини фасаду. Київські гончарі
формували іі рельєфну плінфу. На площині такої
цегли виконували рельєфний малюнок, який при грі
світла і тіні ставав опуклим, увиразнювався. Ці
плитниці вносили в архітектуру ошатну
декоративність.
Виготовляли плінфу поруч з будівництвом.
Ретельно готували масу (очищали, розмочували,
розминали глину). Формували цеглу в дерев'яних
ящиках, дуже щільно вминаючи глину руками й
знімаючи рештки її дерев'яним ножем. Вага
тогочасної плінфи, виробленої вручну, дорівнює
об'ємній вазі сучасної цеглини, виготовленої на
вакуумпресі. Сушили плитниці спочатку на осонні,
порозкладавши їх на соломі або піску, а потім -
під накриттям, у затінку. Випалювали у двокамерних
горнах приї01000°-11003С. Паливом було дерево.
Один із горнів ("пещь плинфяну") знайшли біля
фундаментів Десятинної церкви.
Якість цього будівельного матеріалу була дуже
висока. Так, плінфа храму Софії Київської витримує
навантаження 80 кг/см2, Кирилівської церкви - 113.
Успенського лаврського собору - 175 кг/см2. Це
свідчить про високу технологію виробництва, а отже
й багатовікові традиції нашого гончарства.
У післямонгольський період форма плінфи
змінилася, стала брусковою - меншою завдовжки і
завширшки, зате більшою завтовшки, тобто набула
сучасного вигляду. Цеглину нової форми, розміру й
ваги цінують уже багато поколінь будівельників,
нею зручно користуватися, її легко брати однією
рукою.
Численні пожежі дерев'яних споруд дедалі
настійливіше перекопували в перевагах мурованого
будівництва. Поступово дерев'яні міста України
вбирались у цегляні шати. Але справжній "вибух"
цегляного будівництва стався аж у XIX сторіччі.
До сьогодні не знайти цеглі гідного конкурента.
Нині, коли винайдено чимало нових будівельних
матеріалів (залізобетонні блоки, панелі,
склопластик, керамзитобетон, газобетон тощо), -
перевагу і далі віддають цеглі. І цс при тому, що
одна залізобетонна стіна замінює кілька тисяч
цеглин, що з нових конструкцій зводити дім
набагато швидше, що процес цей можна механізувати
і відповідно скоротити кількість робітників,
потрібних при цегляному муруванні.
Виявляється, цегла має багато принципових
переваг - над іншими будівельними матеріалами.
Цегляні споруди - міцні, добре зберігають тепло,
мають гарну звукоізоляцію, сейсмічну й
протипожежну стійкість, а крім того, важливим
лишається й те, що сировина для виготовлення цегли
- глина - поширена скрізь, а значить дешева, її
нескладно видобувати й обробляти. /P>
ІІ далі служать нам такі давні зразки
архітектурної кераміки, як черепиця, кахля
(найчастіше вже трансформована в обличкувальну
плитку). Усе це засвідчує універсальність
сировини, а також універсальність технологічного
процесу виготовлення керамічних виробів. Що ж,
сьогодні поступилися - гончарський круг - гіпсовій
прес-формі, горно - муфельній печі, мальовання
ангобом-деколю, а сама глина - своєму розчину
(шлікеру). Бо ж і глинотворців уже називають не
гончарями, а керамістами, їхні "горщарні" -
заводами, давній промисел - промисловістю. Але й
тепер у таїнстві народження керамічних виробів не
розривається ланцюг: глина - людські руки -
вогонь.
Матеріал
взято з/ -
(http://www.refine.org.ua/pageid-3441-1.html)
|
Изделия Гончаривны Оксаны...
